Процеси пам'яті: види, фізіологічні основи, взаємозв'язки.

1.                

Розрізняють такі головні процеси пам'яті: запам'ятовування, зберігання, відтворення та забування.

ЗАПАМ'ЯТОВУВАННЯ - це утворення й закріплення тимчасових нервових зв'язків. Що складніший матеріал, то складніші й ті тимчасові зв'язки, які утворюють підґрунтя запам'ятовування.

Процес запам'ятовування - активний процес, під час якого з початковим матеріалом відбуваються певні дії. Процес запам'ятовування починається в короткотривалій пам'яті (КТП) і завершується в довготривалій пам'яті СДТП).

Запам'ятовування, як і інші психічні процеси, буває мимовільним і довільним.

Залежно від ступеня розуміння запам'ятовуваного матеріалу довіль­не запам'ятовування буває механічним і осмисленим (логічним).

Залежно від засобів, які використовують у процесі запам'ято­вування, останнє можна поділити на безпосереднє й опосередковане.

Умовами успіху довільного запам'ятовування є дієвий характер засвоєння знань, інтерес до матеріалу, його важливість, установка на запам'ятовування тощо.

ЗБЕРІГАННЯ як процес пам'яті полягає у ступені збереження обсягу й змісту Інформації впродовж тривалого часу. Для збереження потрібне періодичне повторення.

Збереження означає наявність інформації в довготривалій пам'яті (йтиметься саме про неї), що не завжди пов'язане з її доступністю для свідомості. Забування - неоднорідний процес, він може набувати найрізноманітніших форм.

Процеси пам'яті тісно взаємопов'язані. Певною мірою забування є функцією від запам'ятовування - що краще матеріал запам'ятали (а це залежить від перерахованих вище чинників), то менше його забувають. Однак забування може мати і власні, окремі причини. Загалом, що рідше матеріал залучають до активної діяльності, то менш доступним він є. За інших однакових умов він старіє - втрачаються знання, розпадаються навички, згасають почуття. Другим важливим чинником є кількість встановлених і поновлених смислових зв'язків між змістом цього мате­ріалу та іншими матеріалами, що зберігаються в довготривалій пам'яті. У цьому контексті можна сказати, що будь-яка смислова перебудова досвіду, наприклад, зміна способу життя, віри, переконань, світогляду, може супроводжуватися втратою або недоступністю колишніх елементів досві­ду. Механізмом забування є інтерференція, тобто гнітючий вплив одного матеріалу на інший, як тільки він з'явиться, а також загасання, тобто згасання слідів пам'яті і невідповідність ознак - коли під час відтворення наявні коди не відповідають тим, за допомогою яких інформацію вводили в пам'ять.

ВІДТВОРЕННЯ - один з головних процесів пам'яті. Воно є показником міцності запам'ятовування й водночас наслідком цього процесу. Засадою для відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв'язків у корі великих півкуль головного мозку.

Відтворення матеріалу, який зберігається в довготривалій пам'яті, полягає в переході його з довготривалої пам'яті в короткотривалу, тобто актуалізація його у свідомості. Відтворення залежить від процесів запам'я­товування і забування, але мав також свої особливості та механізми. Відтворення може мати три форми - впізнавання, пригадування і спогади.

Простою формою відтворення є впізнавання. Впізнавання - це відтворення, що виникає під час повторного сприймання предметів. Впіз­навання буває повним і неповним.

Складнішою формою відтворення є згадування. Особливість зга­дування в тому, що воно відбувається без повторного сприйняття того, що відтворюється.

Особливою формою довільного відтворення запам'ятованого матеріалу є пригадування. Це - складний процес пам'яті, що являє собою пошук необхідного матеріалу в довготривалій пам'яті.

Розрізняють також епізодичну й семантичну пам'ять. Відтворення подій з епізодичної пам'яті може бути особливо яскравим саме внаслідок того, що під час їхнього запам'ятовування в пам'яті зберігається матеріал, який належить не тільки до різних модальностей, а й до пережитих тої миті емоцій і дій. Крім того, він локалізований у певному місці й часі. Усе це робить його змістовнішим та відрізняє від знань, здобутих опо­середковано. Відтворення таких пережитих образів називають спогадом.

Потреба в пригадуванні виникає тоді, коли в певний момент не вдається пригадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об'єктивні та суб'єктивні труднощі, пов'язані з неможливістю згадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемонічних дій.

Одним із різновидів довільного відтворення є спогади - це локалізовані в часі та просторі відтворення образів нашого минулого.

Усе, що людина запам'ятовує, з часом поступово забувається. Забу­вання - процес, зворотний до запам'ятовування.

ЗАБУВАННЯ виявляється в тому, що втрачається чіткість запам'ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, воно стає неможливим і, нарешті, унеможлив­люється впізнання.

Забування - процес поступовий, базується на послабленні й пору­шенні раніше утворених умовних зв'язків. Що менше вони закріплені, то швидше згасають і забуваються.

Найбільший відсоток забування наявний відразу після заучування матеріалу. Для тривалого утримання в пам'яті інформації важливо від самого початку забезпечити міцне ЇЇ запам'ятовування й закріплення через повторення в перші дні після того, як її було отримано.

Види та індивідуальні особливості пам'яті.

1.                

Види пам'яті найчастіше розрізняють за трьома ознаками.

1) За характером переважаючої психічної активності:

а) рухова (пам'ять на рухи, їх системи). Це основа трудових і практичних навичок;

б) емоційна (пам'ять на почуття, які виступають стимулом до діяльності, допомагають передбачити результати);

в) образна (пам'ять на уявлення), що включає зорову, слухову, нюхову, смакову, дотикову;

г) словесно-логічна (специфічно людська; дозволяє запам'ятовувати думки у формі понять). Відіграє провідну роль у засвоєнні знань.

2) За характером цілі діяльності:

а) мимовільна – мнемічна мета (запам'ятати) відсутня. Забезпечує основну частину досвіду;

б) довільна – при наявності мети запам'ятати, яка регулює процеси пам'яті. Людина визначає, що запам'ятати насамперед, на який період часу, з якою метою тощо.

3) За тривалістю збереження:

а) короткочасна – зберігання матеріалу після одноразового відтворення;

б) довгочасна виникає з короткочасної при багаторазовому відтворенні матеріалу;

в) оперативна – обслуговує актуальні дії, операції. З її допомогою людина утримує проміжні результати діяльності, які після завершення забуваються.

Індивідуальні особливості пам'яті виявляються у швидкості, точності, міцності запам'ятовування й готовності до відтворення. Вони залежать від особливостей вищої нервової діяльності, рівня оволодіння способами запам'ятовування, систематичності у засвоєнні знань.

За індивідуальними особливостями змісту пам'яті виокремлюють наступні типи пам'яті:

а) наочно-образна, яка характерна для людини, яка краще запам'ятовує образи (слухові, рухові, смакові);

б) словесно-логічна – переважає у людей, які краще запам'ятовують словесний матеріал;

в) проміжний – якщо у людини немає чіткої переваги жодного з попередніх типів.

Приналежність особистості до певного типу пам'яті залежить від співвідношення у неї першої та другої сигнальних систем, від особливостей професійної діяльності.

Серед учнів вирізняються також динамічні типи пам'яті, які необхідно враховувати у навчанні. Школярі можуть запам'ятовувати матеріал:

- повільно й ненадовго;

- швидко, але ненадовго;

- швидко й надовго;

- повільно й надовго.

Знаючи свій тип пам'яті, учень має змогу ефективніше працювати над засвоєнням навчального матеріалу. Наприклад, на уроці повідомлення нового матеріалу школяр одразу зрозумів його й отримав високу оцінку. До наступного уроку закріплення він уже не готувався, а під час опитування не зміг нічого пригадати. Отже, тип його пам'яті відзначається швидким запам'ятовуванням і нетривалим збереженням. Завдання вчителя в тому, щоб знати типи пам'яті учнів та надавати кожному з них індивідуалізовані консультації щодо самостійної навчальної діяльності.

Теорії механізмів пам'яті.

1.                

Теорії пам'яті

Фізіологічна основа пам'яті тісно пов'язана із закономірностями вищої нервової діяльності. Вчення про утворення тимчасових нервових зв'язків це теорія запам'ятовування на фізіологічному рівні. Умовний рефлекс - це акт утворення зв'язку між новим і раніше закріпленим змістом, що становить основу акту запам'ятовування.

Згідно з фізичною теорією пам'яті проходження будь-якого збудження через певну групу клітин (нейронів) залишає після себе фізичний слід, що приводить до механічних та електронних змін у синапсах (місце сполучення нервових клітин). Цю теорію називають ще теорією нейронних моделей. Процес створення та активізації нейронних моделей і є засадовим щодо процесів запам'ятовування, відтворення та збереження.

Біохімічна теорія пам'яті виражається гіпотезою про двощаблевий характер процесу запам'ятовування. Суть його полягає в тому, що на першому щаблі, відразу після впливу подразника, в мозку відбувається короткочасна електрохімічна реакція, яка викликає зворотні фізіологічні процеси в клітині.

Друга стадія виникає на грунті першої - це власне біохімічна реакція, пов'язана з утворенням протеїнів. Перша стадія триває секунди (або хвилини) і є механізмом короткочасної пам'яті. Друга стадія, яка характеризується необоротністю хімічних змін у клітинах, вважається механізмом довготривалої пам'яті.

Прихильники хімічної теорії пам'яті вважають, що специфічні зміни, які відбуваються в нервових клітинах під впливом зовнішніх подразників, і є механізмами процесів закріплення, збереження і відтворення слідів одержаних вражень.

Поняття про пам'ять та її роль в житті особистості.

1.              

Пам'ять - це психічний процес, який відображає досвід людини шляхом запам'ятовування, зберігання та наступного відтворення. Вона є необхідною умовою психічного розвитку людини, адже нові утворення ґрунтуються на основі зафіксованих здобутків. Завдяки пам'яті відбувається становлення особистісної ідентичності, усвідомлюється її єдність і цілісність, а людина набуває потрібних для діяльності знань, умінь та навичок. Досвід охоплює не лише індивідуальне, а й суспільне життя. Індивід привласнює досягнення попередніх поколінь, оволодіває продуктами культури, що є ланкою зв'язку між минулим, сучасним і майбутнім.

Пам'ять - складник пізнавальної діяльності індивіда, причому не лише чуттєвої, а й раціональної, що забезпечує його включення в практичну діяльність.

Кожного дня ми взнаємо багато нового, з кожним днем збагачуються наші знання. Все, про що дізнається людна, може бути надовго збережено в «кольорах» її мозку. Мозок не тільки зберігає наші знання про навколишній світ, а й має здатність за нашим бажанням відтворювати ці знання. Процес запам’ятовування, збереження й наступного пригадування або упізнавання того, що людина раніше сприймала, переживала чи робила, називається пам’яттю. Значення пам’яті в житті людини дуже велике. Абсолютно все, що ми знаємо, вміємо, є наслідок здатності мозку запам’ятовувати й зберігати в пам’яті образи, думки, пережиті почуття, рухи та їх системи. Пам’ять зберігає нам знання, а без знань немислимі ні плідна діяльність, ні успішне навчання. Пам’ять, як і всі інші психічні процеси, має характер діяльності. Чи запам’ятовує людина, чи згадує вона, а чи пригадує що-небудь, відтворює або взнає – завжди вона здійснює певну психічну діяльність. У дітей шкільного віку особливо яскраво проявляється вплив інтересу на продуктивність запам’ятовування. Відомо, що багато хто з школярів неоднаково запам’ятовує і засвоює різні навчальні предмети. Пояснюються ці факти не різною пам’яттю учня, а різним інтересом до виучуваних предметів. Педагогічна практика показує, що коли вчитель виховує в дітей інтерес до так званих любимих предметів, запам’ятовування та засвоєння цих предметів учнями різко поліпшується.

Властивості уваги. Неуважність, її види та засоби подолання.

1.              

Увага – це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості і зосередженості свідомості на вагомих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях.

Властивості уваги: зосередженість або концентрація уваги, стійкість, переключення, обсяг.

Зосередження уваги – це головна її особливість. Вона виявляється в мірі інтенсивності зосередженості на предметі розумової або фізичної діяльності.

Стійкість уваги – характеризується тривалістю зосередження на об`єктах діяльності. Стійкість, як і зосередженість, залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою впливу об’єтів діяльності, і індивідуальними можливостями особистості, важливістю для неї діяльності, зацікавленням нею.

Переключення уваги – навмисне перенесення уваги з одного предмета на інший, якщо цього вимагає діяльність.

Обсяг уваги – це така кількість об’єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкоротший час. За цією ознакою увага може бути вузькою та широкою. Існує певна закономірність, згідно з якою людина може тримати в полі своєї уваги 5 – 9 об’єктів.

Неуважність буває декількох видів і виникає з різних причин:

- Істинна (функціональна) неуважність – цей вид неуважності виникає від одноманітної і монотонної роботи, від сильної втоми, хвороби, безсоння або головного болю

- Уявна неуважність – цей вид неуважності виникає внаслідок труднощі розподілу уваги між різними об’єктами зовнішнього і внутрішнього життя. Така неуважність – негативний наслідок глибокої внутрішньої концентрації. До уявної неуважності відноситься так звана «професорська неуважність», коли вся увага віддається тому, чим людина захоплена і не переключається з одного на інше.

Ще один вид уявної неуважності – «поетична неуважність», коли людина постійно перебуває в стані мрійливості. До такого виду неуважності схильні люди з фантазійним складом мислення, звиклі витати в хмарах.

Всі ми знаємо про учнівську неуважність, яка проявляється в надзвичайній рухливості і відволікання уваги. У цьому випадку увага мимоволі перемикається з одного предмета на інший, не затримуючись довго ні на одному з них. Це відбувається від вікової незрілості дитячої нервової системи.

Найпоширеніший вид неуважності – вікова неуважність, яка виникає через функціональних розладів організму. Вона проявляється в тому, що людина не в повній мірі сприймає що відбувається, нездатний адекватно на нього реагувати і послідовно виконувати які-небудь дії.

Існує також мотиваційно-обумовлена неуважність, коли людина старанно, але часто неусвідомлено уникає якихось місць, людей або не хоче думати про певні темах. Така неуважність може бути відображенням нашого несвідомого небажання щось помічати або робити.

Також є моторне або виборче неувага. Ми не помічаємо цокання годинника, биття власного серця або звичної обстановки.

Шляхи та засоби подолання дитячої неуважності:

1. Оптимальна організація режиму дня, Гнучкий підхід, облік індивідуальних особливостей.

2. Правильна організація дитячої діяльності (Використання емоційно-насиченого матеріалу, прояв активності дитини в пізнанні світу, доведення розпочатої справи до кінця, раціональне чергування видів діяльності, помірне навантаження, завчасне інформування дітей про зміну видів діяльності, використання ігрових ситуацій і т. Д.).

3. Використання зовнішніх опор, вказівних слів і жестів,які вчать дитину керувати своєю увагою і поведінкою. Вказуючи на необхідність будь-яких дій ( «подивися», «послухай», «поторкай» і т. Д.), Педагог допомагає дитині засвоїти алгоритм концентрації на потрібному предметі (діяльності), який згодом переходить у внутрішній план (т. Е. дитина сама собі буде давати відповідні команди). Прикладом використання зовнішніх опор виявляєте ситуація, коли в роздягальні кімнаті розташовуються послідовні картинки процесу одягання. Дитина спочатку виконує дії і перевіряє себе за картинками, а потім стає здатним здійснювати їх без опори.

4. Включення в розумову і рухову активність дитини ігор та вправ. Завдяки включенню ігрового елемента, у дитини більш активно будуть розвиватися перемикання, розподіл, концентрація і інші властивості уваги.

Види уваги, їх характеристики.

1.                

Говорячи про види, розрізняють три основних:

1. Мимовільна увага не пов'язана з цілеспрямованою діяльністю і вольовим зусиллям. Мимовільна увага – увага неуважної людини.

Фактори, що викликають мимовільну увагу:

– інтенсивність(сила) подразника;

– новизна подразника;

– контраст подразників;

– відповідність внутрішньому станові організму (потребам);

– безпосередній інтерес: те, що цікаве, емоційно насичене, захоплююче викликає тривале інтенсивне зосередження;

– загальна спрямованістьособистості.

2. Довільна увагамає цілеспрямований характер і вимагає вольового зусилля. Цей вид уваги існує тільки в людини.

Основний факт, що вказує на наявність у людини особливого типу уваги, невластивого тварині, полягає в тому, що людина довільно може зосереджувати свою увагу то на одному, то на іншому об'єкті, навіть у тих випадках, коли в навколишній обстановці нічого не змінюється.

націлює увагу, дитина підкоряється її вказівному жесту й слову.

3. Післядовільна увага

Якщо в цілеспрямованій діяльності для особистості стають цікавими й значимими зміст і сам процес, а не тільки результат, як при довільному зосередженні, є підстава говорити про післядовільну увагу. Діяльність так захоплює в цьому випадку людину, що їй не потрібно вольових зусиль для підтримки уваги. Післядовільна увага характеризується тривалою високою зосередженістю, з нею обґрунтовано пов'язують найбільш інтенсивну й плідну розумову діяльність, високу продуктивність усіх видів праці.

Загальна характеристика уваги.

1.                

Увага – один з тих пізнавальних процесів людини, у поглядах на які, стосовно їх сутності та самостійного характеру, серед психологів дотепер немає згоди, незважаючи на те, дослідження ведуться вже багато століть. Одні вчені стверджують, що як особливий, незалежний процес увага не існує, вона виступає лише як сторона будь-якого іншого психічного процесу чи діяльності людини. Інші вважають, що увага являє собою цілком незалежний психічний стан людини, специфічний внутрішній процес, який має свої особливості, незвідні до характеристик інших пізнавальних процесів.

Дійсно, у системі психологічних феноменів увага займає особливе місце. Вона входить до всіх інших психічних процесів, виступає як їх необхідний момент, і відокремити її від них, виділити й вивчати в “чистому” вигляді не видається можливим. Увага –наскрізний психічний процес.

До людини надходить величезне число подразників, однак вона відбирає найважливіші з них та ігнорує інші. Людина потенційно може зробити велике число рухів, але виділяє деякі доцільні рухи, що входять до складу її дій, і гальмує інші. У неї виникає велика кількість асоціацій, однак вона зберігає лише деякі, істотні для її діяльності, і абстрагується від інших, що заважають протіканню її мислення.

Здійснення добору потрібної інформації, забезпечення вибіркових програм дій і збереження постійного контролю над їх перебігом і прийнято називати увагою.

Властивості відчуттів та сприймання.

1.                

Відчуття та сприймання людини виконують у її життєдіяльності дві основні, тісно пов'язані між собою функції, - з одного боку, інформують про властивості середовища, з іншого - організують дії людини відповідно до зміни умов. Для ефективного здійснення цих функцій відчуття і сприймання повинні об'єктивно відображати як ситуацію, так і дії людини, що мають бути адекватними ситуації.

Властивості та закономірності відчуттів. Відчуття як еле­ментарне відображення матеріального світу закономірно від­биває основні характеристики предметів і явищ — якісні, кількісні та просторово-часові. У цих закономірностях яск­раво проявляється природа чуттєвих образів, які є суб'єк­тивним відображенням об'єктивного світу.

Види відчуттів та сприймання.

1.              

Види відчуттів. Відчуття людини нескінченно різноманітні. Існує кілька варіантів класифікації відчуттів. Зазвичай при класифікації використовують наступні критерії:

1) за наявності або відсутності безпосередніх контактів рецептора з подразником, що викликає відчуття;

2) за місцем розташування рецепторів;

3) за часом виникнення в ході еволюції;

4) за модальності (виду) подразника.

Найбільш використовуваною є систематизація, запропонована англійським фізіологом І. Шеррингтоном, який виділив три основних класи відчуттів:

1) екстерорецептівние, що виникають при дії зовнішніх стимулів на рецептори, розташовані на поверхні тіла;

2) інтерорецептівние (органічні), які сигналізують про те, що відбувається в організмі (відчуття голоду, спраги, болю і т.п.);

3) проприорецептивной, розташовані в м'язах і сухожиллях; з їх допомогою мозок отримує інформацію про рух і положення різних частин тіла.

Види сприймань. Відповідно до того, який аналізатор домінує, розрізняють зорові, слухові, дотикові кинестезические, нюхові і смакові сприйняття. З точки зору орієнтації людини в навколишньому світі, особливе значення мають рухові (кинестезические) сприйняття: зорове сприйняття пов'язане з переміщенням очей; в смаковому - велике значення має рух мови і т.п. Рух оточуючих нас предметів ми здатні сприймати завдяки тому, що переміщення відбувається зазвичай на якомусь тлі, це дозволяє сітківці ока послідовно відтворювати відбуваються зміни в положенні рухомих тіл по відношенню до тих елементів, яким чи позаду яких і переміщається предмет. Цікаво, що в темряві нерухомо світна точка здається що рухається (автокінетіческій ефект).

Сприйняття видимого руху визначається даними про просторове положення об'єктів, тобто пов'язане із зоровим сприйняттям ступеня віддаленості предмета і оцінкою напряму, в якому розташований той чи інший предмет.

Сприйняття простору грунтується на сприйнятті величини і форми предметів за допомогою синтезу зорових, м'язових і дотикових відчуттів, а також на сприйнятті об'єму і віддаленості предметів, що забезпечується бінокулярним зором.

Складність у поясненні того, як ми сприймаємо протягом часу, полягає в тому, що сприйняття часу не має очевидного фізичного стимулу. Звичайно, фізичний час, тобто тривалість об'єктивних процесів, легко може бути виміряна, але тривалість сама по собі не є стимулом у звичайному сенсі слова, тобто немає об'єкта, енергія якого впливала б на якийсь рецептор часу (як це роблять світлові або звукові хвилі ). Поки не вдалося виявити механізм, прямо або побічно перетворює фізичні інтервали часу у відповідні сенсорні сигнали.

Відчуття та сприймання як пізнавальні процеси.

1.               

Відчуття - це відображення окремих властивостей предметів і явищ при безпосередній дії подразників на органи чуття. У відчуттях людині відкриваються кольори та звучання, пахощі і смак, вага, тепло чи холод речей, що її оточують. Крім того, відчуття дають інформацію про зміни у власному тілі: людина відчуває порушення у функціонуванні внутрішніх органів, положення і рух свого тіла й окремих його частин.

Відчуття як образи, що відбивають окремі властивості предметів, виникають під час діяльності будь-яких органів чуття. Наприклад, коли людині дуже недовго показують предмет, вона бачить пляму певного кольору, але не може сказати, що це за предмет. Слухаючи незнайому мову, людина вловлює висоту, тембр, гучність голосу, хоча не сприймає змісту мовленого. Але пізнання рідко розпочинається з чуттєвого відображення окремих властивостей предметів ("щось світиться", "щось звучить*). Як правило, в людини одразу виникає цілісний образ об'єкта, в якому далі можуть бути виділені окремі його риси. Більш складною і розвиненою, ніж відчуття, але тісно пов'язаною з ним формою чуттєвого пізнання світу є сприймання.

Сприймання - це відображення цілісних предметів і явищ при безпосередній дії подразників на органи чуття. Коли людина перебуває в оточенні звичайних речей, у неї формуються цілісні образи навколишніх предметів. Вона бачить речі, чує їхнє звучання, торкається їх.

Відображаючи предмети та їхні властивості, сприймання і відчуття являють собою різні за повнотою, глибиною й адекватністю ступені чуттєвого пізнання невичерпного багатства світу. Ллє значення відчуттів та сприймання в діяльності людини не обмежується інформуванням про події у внутрішньому та зовнішньому середовищі. Чуттєвий образ для людини є сигналом про значущість цих подій і, отже, регулятором її поведінки в середовищі. Сприймаючи, наприклад, зміну погодних умов (відчуваючи холод, спеку чи вітер), людина може пристосуватися до них чи уникнути їх. Виконуючи різні трудові дії, за допомогою відчуттів - передусім м'язових і дотикових - вона точно відображає окремі властивості та цілісні ознаки речей і тільки на цій основі координує з ними свої дії. Втрата м'язової чутливості при деяких захворюваннях робить людину безпорадною у використанні найзвичніших предметів.

Роль відчуття та сприймання в нашому житті настільки значна, що існує потреба у підтриманні інформаційного балансу з середовищем, порушення якого веде до дезорганізації особистості та розладів у функціонуванні організму. Про це свідчать дослідження із штучним створенням інформаційного голоду через обмеження зорових, слухових, дотикових, рухових та інших стимулів, які завжди слугують звичним фоном життєдіяльності людини. У стані інформаційного голоду в досліджуваних людей з'являлися галюцинації, вони відчували сильний неспокій і просили припинити експеримент.

Бар’єри спілкування, їх різновиди та засоби подолання.

1.     Бар’єри спілкування, їх різновиди та засоби подолання.

Якщо людина має невірне уявлення про себе, про слухачів і, головне, про те, як його сприймають слухачі, то його взаєморозуміння буде виключено.

Є деякі фактори, які заважають правильно сприймати і оцінювати людей. Основні з них такі:

1.     Наявність заздалегідь заданих установок, оцінок, переконань, які є у

спостерігача задовго до того, як реально почався процес сприйняття і оцінювання іншої людини.

2.     Наявність вже сформованих стереотипів, відповідно до яких

спостережувані люди заздалегідь відносяться до певної категорії і формується установка, яка спрямовує увагу на пошук пов'язаних з нею рис.

3.     Прагнення зробити передчасні висновки про особистості оцінюваного

людини до того, як про нього отримана вичерпна і достовірна інформація. Деякі люди, наприклад, мають «готове» судження про людину відразу ж після того, як в перший раз зустріли або побачили його.

4.     Беззвітне структурування особистості іншої людини виявляється в

тому, що логічно об'єднуються в цілісний образ тільки строго певні особистісні риси, і тоді всяке поняття, яке не вписується в цей образ, відкидається.

5.     Ефект «ореола» виявляється в тому, що початкове ставлення до якоїсь

однієї приватної бік особистості поширюється на весь образ людини, а потім загальне враження про людину переноситься на оцінку його окремих якостей. Якщо загальне враження про людину сприятливо, то його позитивні риси переоцінюються, а недоліки або не помічаються, або виправдовуються. І навпаки, якщо загальне враження про людину негативне, то навіть благородні його вчинки не помічаються або тлумачаться хибно як самокорисливі.

6.     Ефект «проектування» виявляється в тому, що іншій людині

приписуються за аналогією з собою свої власні якості та емоційні стани. Людина, сприймаючи і оцінюючи людей, схильний логічно припустити: «всі люди подібні до мене» або «інші протилежні мені». Упертий підозрілий людина схильна бачити ці ж якості характеру у партнера по спілкуванню, навіть якщо вони об'єктивно відсутні. Добрий, чуйний, чесний чоловік, навпаки, може сприйняти незнайомого через «рожеві окуляри» і помилитися. Тому, якщо хтось скаржиться, які, мовляв, все навколо жорстокі, жадібні, нечесні, не виключено, що він судить по собі.

7.     «Ефект первинності» виявляється в тому, що перша почута або

побачена інформація про людину або подію є дуже істотною і малозабиваемой, здатної впливати на всі наступне відношення до цієї людини. І якщо навіть потім ви отримаєте інформацію, яка буде спростовувати первинну інформацію, все одно пам'ятати і враховувати ви більше будете первинну інформацію. На сприйняття іншого впливає і настрій самої людини: якщо воно похмуре (наприклад, через погане самопочуття), в першому враженні про людину можуть переважати негативні почуття. Щоб перше враження про незнайомій людині було повніше й точніше, важливо позитивно «налаштуватися на нього».

8.     Відсутність бажання і звички прислухатися до думки інших людей,

прагнення покладатися на власне враження про людину, відстоювати його.

9.     Відсутність зміну в сприйнятті і оцінках людей, що відбуваються з

часом з природних причин. Мається на увазі той випадок, коли одного разу висловлені думки і думку про людину не змінюються, не дивлячись на те, що накопичується нова інформація про нього.

10.                       «Ефект останньої інформації» виявляється в тому, що якщо ви

отримали негативну останню інформацію про людину, ця інформація може перекреслити всі колишні думки про цю людину.

Можна виділити декілька шляхів подолання:

дії повинні бути спрямовані не на усунення упереджених думок (що, як вже було сказано, неможливо), а на ослаблення і усунення їх впливу в кожному конкретному випадку.

дії спрямовані на ослаблення впливу упереджених уявлень не тільки в опонентів, а й у себе.

свідомо передати ініціативу розмови в руки співрозмовника, тим самим позбавляючи його можливості залишатися опонентом і говорити «ні».

для отримання позитивних відповідей використовувати «підсилювачі», тобто висловлювання, що мають загальний характер і не викликають заперечень.

Також необхідно зменшити комунікативний бар'єр. Це можна зробити, керуючись наступними положеннями.

1. Постарайтеся відразу позбутися стереотипів мислення. Звичайно, це нелегко. Але якщо постійно про них пам'ятати, з поставленим завданням цілком можна впоратися. Це порада стратегічний.

2. Кожного разу, формуючи повідомлення, пам'ятайте про дві речі. Перше: переконайтеся в тому, що воно не перекручене вашими стереотипами мислення. Друге: спробуйте визначити, які стереотипи можуть бути достатній над одержувачем вашої інформації, і сформулюйте своє повідомлення таким чином, щоб воно пройшло через цей бар'єр.

3. Для усунення в повідомленні спотворень, що йдуть від стереотипів, дуже добре допомагають такі прийоми:

Приймаючи інформацію, відокремлюйте емоції від фактів, а факти - від думок. Зробити це дуже просто. Вислухавши співбесідника, попросіть його повторити сказане, обмежуючись фактами і залишивши оцінки цих фактів при собі.

Забезпечуючи інформацією, не соромтеся попросити повторити її, особливо якщо мова йде про щось дуже важливе.

Сутність та значення інтерактивної сторони спілкування. Соціальні ролі.

1.  

Інтерактивна сторона спілкування – це умовне поняття, яке включає характеристику компонентів, пов’язаних з взаємодією в ньому людей, а також організацією їхньої спільної роботи. Її вивчає галузь в соціальній психології, яка займається соціально-психологічним аналізом. Йдеться про «символічному інтерактизму», засновником якого був Мід.

перше, типологію взаємодії в спілкуванні можна розділити на два основних види – конкуренція і кооперація. Перший має на увазі, що люди будуть ставити свої інтереси вище всього, другий же – прагнути до загальних цілей.

друге, інтерактивна сторона спілкування включає в себе наявність громадського контролю. Він здійснюється за рахунок системи соціальних зразків і норм, які прийняті в даному суспільстві. Вони регламентують всі соціальні взаємини і взаємодії.

третє, кожна людина повинна орієнтуватися на ці норми і співвіднести свої дії з ними. Далі він буде відбирати необхідні, правильні і ті, які регулюють взаємини з іншими людьми.

четверте, інтерактивна сторона спілкування включає в себе ту систему ролей, які виконує кожна людина при взаємодії вдома, на роботі, з друзями і близькими. Дуже часто вони стикаються між собою, тому що доводиться розставляти пріоритети. У результаті дуже часто виникають конфлікти.

Структура та особливості комунікативного процесу між людьми. Мова та мовлення. Невербальні засоби спілкування.

1.     Структура та особливості комунікативного процесу між людьми. Мова та мовлення. Невербальні засоби спілкування.

Комунікативний процес є основою спілкування, організація якого залежить від розуміння системи й структури процесу, а також природи комунікативного акту.

У процесі обміну інформацією можна виділити чотири базових елементи:

1. Відправник - особа, що генерує ідеї або збирає інформацію і передає її.

2. Повідомлення - власне інформація, закодована за допомогою символів.

3. Канал - засіб передачі інформації.

4. Одержувач - особа, якій призначена інформація і яка інтерпретує її.

"При обміні інформацією відправник і одержувач проходять кілька взаємозалежних етапів. Їх завдання - скласти повідомлення і використати канал для його передачі таким чином, щоб обидві сторони зрозуміли вихідну ідею. Це важко, бо кожен етап є одночасно крапкою, у якій зміст може бути пошкодженим або повністю втраченим.” Зазначені взаємозалежні етапи такі:

• Зародження ідеї

• Кодування і вибір каналу

• Передача

• Декодування

Мова — суспільне зумовлена система словесних знаків, яка виник­ла в процесі розвитку суспільства і розвивається з ним. До основних функцій мови належать: комунікативна (спілкування), означення, ви­раження, впливу, передачі й засвоєння досвіду людства та знаряддя ін­телектуальної діяльності.

Мова складається із знаків (слів), що зумовлюють єдність значення, забезпечують людині можливість класифікації й узагальнення образів, предметів, явищ, відношень тощо.

Крім загального значення, слово для людини стає носієм особистісного змісту, оскільки зазнає суб’єктивної інтерпретації залежно від хара­ктеру участі в її діях образу, позначеного словом предмета.

Як засіб спілкування мова розвивалася паралельно з розвитком людства, і в її граматичній структурі відображається загальна для люд­ства логіка взаємодій людей. Саме тому унікальні особливості кожної мови пов’язані з історичним розвитком народу, який говорить цією мо­вою. Коли людина оволодіваєрідною мовою, то вона отримує слова — поняття — символи у готовому вигляді, що зумовлено історичним роз­витком народу — носія своєї мови.

Мовлення — процес використання людиною мови для спілкування з іншими людьми.Мовлення здійснюється певною мірою з дотриман­ням законів і правил цієї мови Закони і правила кожної мови, в свою чергу, виводяться з мовної прак­тики людей. Мовлення, таким чином, служить основою створення мови і є формою актуального її існування.

Мовлення буває усним і писемним. Усне мовлення може здійсню­ватися в діалогічній і монологічній формах. Крім того, розрізняють зо­внішнє і внутрішнє мовлення. До зовнішніх видів мовлення належать усі різновиди усного і писемного мовлення.

Невербальні засоби спілкування - це система немовних знаків, що слугують засобами для обміну інформацією між людьми.

Кінетичні невербальні засоби є найважливішими у спілкуванні. Серед них важлива роль відводиться міміці.

. Кинесика  .

1.1. Хода.

1.2. Поза.

1.3. Жести ..

1.4. Міміка.

1.5. Візуальний контакт.

2. Голосові характеристики.

3. Такесики.

4. Проксеміка.

4.1. Дистанція.

4.2. Орієнтація.

Основні характеристики та види спілкування. Рівні спілкування.

1.   

До основних характеристик спілкування належать структура, функції, види, стратегії, тактики, стилі, засоби і форми.    Структура спілкування. Всебічне пізнання суті спілкування як одного з найважливіших феноменів людського буття потребує з'ясування особливостей його структури.

Структура (лат. structure — розташування, порядок) спілкування — порядок стійких зв'язків між його елементами, котрі забезпечують цілісність цього феномену, тотожність самому собі у процесі зовнішніх і внутрішніх змін.

Структуру спілкування розглядають і як взаємозв'язок змістового та формального аспектів, тобто як комунікацію та взаємодію, що мають відповідні зміст і форму. Моделювання структури спілкування як процесу побудоване на особливостях його відносно автономних компонентів — таких, як мета, зміст, засоби спілкування; учасники процесу, тип зв'язку між ними; мотиви, потреби, ціннісні орієнтації учасників спілкування; комунікативний потенціал суб'єктів спілкування; види і форми, стилі, стратегії, тактики, результат спілкування.    Функції спілкування. Функціональні можливості спілкування реалізуються на різних рівнях, залежать від особливостей соціально-психологічного середовища, соціальної ситуації, змісту і мети взаємодії.

Функції (лат. functio — виконання, здійснення) спілкування — зовнішній вияв властивостей спілкування, ролі і завдання, які воно виконує у процесі життєдіяльності індивіда в соціумі.

Види спілкування. Під час реалізації функцій спілкування виникає багато його видів, які класифікують за різними ознаками.   

1.За результативністю спільної взаємодії та досягнутим ефектом виокремлюють такі види спілкування:

— необхідне;

— бажане;

     — нейтральне;

— небажане.

2. За безпосередністю контактів розрізняють міжособистісне та масове спілкування.

3. За типом зв'язків між учасниками взаємодії виокремлюють монологічне і діалогічне спілкування

4.За тривалістю взаємодії розрізняють довготривале і короткочасне спілкування.

5.За мірою опосередкованості вирізняють безпосереднє і опосередковане спілкування.

6. За закінченістю - закінчене та незакінчене.

7. Специфічним є так зване особистісне спілкування.

Залежно від змісту і спрямованості дій партнерів виділяють такі рівні спілкування:

1. Конвенційний рівень (лат. convencionalis — відповідно до договору): здійснюється відповідно до прийнятих правил, обмежений певними умовами, які визначені заздалегідь. Вимагає високої культури спілкування, ретельного дотримання певних правил.

2. Примітивний рівень: для того, хто виявляє ініціативу спілкування, співбесідник є всього-на-всього предметом потрібним чи таким, що стоїть на перешкоді діяльності ініціатора. Якщо потрібний — оволодіти ним, коли заважає — відштовхнути, знехтувати.

3. Маніпулятивний рівень: партнер — це лише суперник у певній грі, яку треба будь-що виграти.

4. Стандартизований рівень: спілкування ґрунтується на стандартах, а не на взаємному розумінні актуальності ролей один одного. Це своєрідний "контакт масок".

б. Ігровий рівень: спілкування здійснюється в ігровій формі, що вимагає від партнерів вияву творчості, добору таких прийомів, які допомогли б підтримувати запропонований тон.

6. Діловий рівень: передбачає організацію співбесідника чи колективу вихованців на виконання конкретної справи, що стосується обох партнерів.

7. Духовний рівень; є вищим етапом людського спілкування. За такого спілкування партнер сприймається як носій духовного начала, і усвідомлення цього пробуджує у співрозмовника почуття особливої уваги, шанобливості.

Загальна характеристика спілкування та його значення в житті людини.

1.   

Спілкування - це форма життєдіяльності індивіда, рівень активності і діяльності особи. У процесі спілкування відбувається обмін інформацією, взаємовплив, співпереживання, формування переконань, поглядів, характеру, інтелекту. Головна мета спілкування полягає у задоволенні людьми своїх потреб - біологічних, соціальних і духовних.

Основними мотивами спілкування є потреби у пізнанні і самопізнанні, в духовному і емоційному контакті, у безпеці і психологічному захисті, у визнанні і престижі, у керівництві і домінуванні, у допомозі і альтруїзмі. У процесі спілкування індивід виявляє і реалізує свої прагнення бути особистістю, громадянином, професіоналом.

Спілкування між людьми відбувається у різних формах:

По-перше, у формі анонімного спілкування (партнери залишаються незнайомими, анонімними - тимчасові контакти пасажирів автотранспорту, жителів одного мікрорайону);

По-друге, у формі функціонально-рольового спілкування (зв'язки між його учасниками обумовлені їх соціальними ролями: лікар - хворий, педагог - учень, керівник - підлеглий);

По-третє, як неформальне спілкування, яке реалізується за межами офіційних відносин (спілкування між друзями, закоханими).

Людське спілкування розвивається і формується на засадах спільної трудової діяльності. У процесі праці люди впливають не тільки на природу, а й один на одного, вони не можуть щось виробляти, не об'єднуючись певним чином для спільної діяльності і для взаємного обміну своєю діяльністю. У зв'язку з цим історія є система пов'язаних одна з одною форм спілкування. Ця система взаємодій і взаємних впливів є тим соціальним процесом, суть якого, на відміну від праці як виробництва речей («обробка природи людьми»), складає виробництво відносин («обробка людей людьми»).

Спілкування має величезне значення у формуванні людської психіки, її розвитку та становленні розумного, культурного поведінки. Через спілкування з психологічно розвинені ми людьми, завдяки широким можливостям до навчання, людина набуває всі свої вищі пізнавальні здібності та якості. Через активне спілкування з розвиненими особистостями він сам перетворюється в особистість.

Особливо велике значення для психічного розвитку дитини має її спілкування з дорослими на ранніх етапах онтогенезу. У цей час всі свої людські, психічні та поведінкові якості він набуває майже виключно через спілкування, тому що аж до початку навчання в школі, а ще більш точно - до настання підліткового віку, він позбавлений здібності до самоосвіти та самовиховання.

Психічний розвиток дитини починається з спілкування.

Поняття про активність, поведінку та діяльність особистості. Вчинки та звички особистості.

1.     Поняття про активність, поведінку та діяльність особистості. Вчинки та звички особистості.

Активність – самостійна сила реагування живих істот.

Загальною характеристикою живих істот є їх активність. Саме активність забезпечує підтримку життєво важливих зв'язків усіх істот з навколишнім світом. Джерелом активності живих організмів є потреби, завдяки яким усе живе діє певним чином та в певному напрямі. Активність людини зумовлена потребами, які формуються в суспільстві в процесі виховання.

Активність людини є джерелом її розвитку, визначає діяльність і є її рушійною силою. Принципова відмінність між цими поняттями полягає в тому, що діяльність виходить із потреби в предметі, а активність - із потреби в діяльності. До того ж, активність начебто передує діяльності в часі: до початку діяльності ми активно вибираємо, що саме бажано, вільно плануємо, думаємо, за допомогою яких засобів чогось досягти. Але активність не тільки передує діяльності, а й "супроводжує" її протягом усього процесу. Не можна уявити оптимальну діяльність, позбавлену активності.

Діяльність – визначається, як цілеспрямована активність, потреби є тими утвореннями які є рушійними силами діяльності.

У діяльності є ціль.

Характеристики діяльності – регульованість свідомою метою, суспільна природа, спрямованість на перетворення життєвого середовища.

Мета – це те, до чого прагне людина, для чого вона працює, за що бореться, чого хоче досягти в своїй діяльності. Без мети не може бути свідомої діяльності.

Мотив – це внутрішній рушій, що спонукає людину до діяльності.

Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов’язані з її органічними та культурними потребами, в яких людина відчуває необхідність. Потреби породжують інтереси, тобто спрямованість особистості на певні об’єкти з метою пізнати і опанувати їх.

Спонуками до діяльності можуть бути матеріальні (їжа, одяг, житло) і культурні (пізнавальні, суспільно-політичні, естетичні) потреби.

Структура діяльності – мотиви, цілі, дії, засоби діяльності.

Мотиви – близькі, далекі; особистісні, суспільні.

Цілі – близькі, далекі; особистісні, суспільні.

Дії – зовнішні, предметні, внутрішні, розумові.

Засоби діяльності – вміння, навички.

Самосвідомість особистості. Самосвідомість та рівень домагань особистості.

1.     

САМОСВІДОМІСТЬ – це здатність людини усвідомити саму себе, своє «Я», свої потреби, інтереси, цінності, своє буття і його сенс, власну поведінку й переживання тощо. На відміну від свідомості, самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість є знанням про іншого, то самосвідомість – знанням людини про саму себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об´єктивний світ, то об´єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона постає і як суб´єкт, і як об´єкт пізнання. Структура самосвідомості людини складна. Вона відзначається різноманітністю форм вияву, які пов´язані з усіма аспектами її психічної діяльності: - ПІЗНАВАЛЬНОЇ – самокритичність, самоаналіз, самооцінка, самопереконання, самоіронія тощо; - ЕМОЦІЙНОЇ – самозадоволення, самоповага, самолюбство, самосхвалення тощо; - ВОЛЬОВОЇ – самодисципліна, самонаказ, самоконтроль, саморегуляція, самовимогливість тощо.

Самооцінка - це моральна оцінка своїх власних учинків, моральних якостей, мотивів; одне із проявів моральної самосвідомості й совісті особистості. Здатність до самооцінки формується в людині в процесі його соціалізації, у міру свідомого засвоєння їм тих моральних принципів, які виробляються суспільством, і виявлення свого особистого відношення до власних учинків на основі оцінок, що даються цим учинкам навколишніми.

Самооцінка може бути заниженою, завищеною й адекватною. В однаковій ситуації люди з різною самооцінкою будуть поводитися зовсім по-різному, почнуть різні дії, тим самим по-різному будуть впливати на розвиток подій.  На основі завищеної самооцінки в людини виникає ідеалізована вистава про свою особистість, своєї цінність для навколишніх, Він не бажає визнавати власних помилок, ліні, недоліку знань, неправильної поведінки, часто стає твердим, агресивним, неуживчивым.

Явно занижена самооцінка веде до непевності в собі, боязкості, сором'язливості, неможливості реалізовувати свої задатки й здатності. Такі люди звичайно ставлять перед собою більш низькі цілі, ніж ті, яких могли б досягтися, перебільшують значення невдач, мають гостру потребу в підтримці навколишніх, занадто критичні до себе. Люди з низькою самооцінкою дуже ранимі. Усе це приводить до виникнення комплексу неповноцінності, відбивається на його зовнішньому вигляді - ока відводить убік, хмурий, неусмішливий.

Рівень домагань особистості - для позначення прагнення індивіда до мети такої складності, яка, на його думку, відповідає його здатностям. Цей утвір, тісно пов’язане із самооцінкою – особистості.

Рівень домагань може бути заниженим або завищеним, тобто він не завжди відповідає об'єктивній оцінці здібностей індивіда. В основі такого рівня домагань лежить самооцінка у відповідній області. Рівень домагань може носити більш загальний характер, тобто ставитися до багатьом областям життя й діяльності людину й, насамперед, до тем, у яких проявляються його інтелектуальні й моральні якості. Люди, що володіють реалістичним рівнем домагань, відрізняються впевненістю у своїх силах, наполегливістю в досягненні мети, більшою продуктивністю, критичністю оцінці досягнутого. Рівень домагань -- характеризує:

1) рівень труднощів, досягнення якого є загальною метою серії майбутніх дій (ідеальна мета);

2) вибір суб'єктом мети чергової дії, що формується в результаті переживання успіху або неуспіху ряду минулих дій(рівень домагань в даний момент);

3) бажаний рівень самооцінки особистості.

Спрямованість особистості.

1.    

Спрямованість - одна з найістотніших сторін особистості, які характеризують її мотиваційну сферу. Під спрямованістю розуміють систему домінуючих мотивів. Провідні мотиви підпорядковують собі всі інші й характеризують будову всієї мотиваційної сфери людини. Виникнення ієрархічної структури мотивів виступає як передумова стійкості особистості. У структуру спрямованості входять, передусім, усвідомлені мотиви поведінки: цілі, інтереси, ідеали, переконання особистості їхня стійка ієрархія дає змогу в певних межах передбачити загальну спрямованість особистості, її вчинків. Проте на поведінку людини впливають не тільки усвідомлені, а й мало усвідомлені мотиви. їхнє співвідношення визначає поведінку людини в новій ситуації. Отже, спрямованість особистості має моноідентичний одновершинний характер. Спрямованість на завдання, або ділова спрямованість, відображає перевагу мотивів, які породжуються діяльністю: інтерес до процесу праці, безкорисливе прагнення до опанування нових навичок та умінь. Спрямованість на себе, або особиста спрямованість, характеризується перевагою мотивів досягнення особистого добробуту, прагненням підтвердити особисту першість та престиж. У цьому випадку людина частіше зайнята собою, своїми почуттями, переживаннями, мало реагує на потреби оточуючих людей, байдужа до колег, своїх обов'язків. У Праці вона бачить передусім можливість задовольнити свої прагнення незалежно від інтересів колег.

Потреби особистості, їх походження, види, співвідношення.

1.     

Потреба – внутрішній стан організму психіки, який виражає залежність людини від конкретних умов існування.

Види потреб за походженням:

-         Первинні потреби (вроджені і стійкі (харчуванні, розмноженні))

-         Вторинні потреби (набуваються у потребі життя (мобільний телефон, інтернет, засоби комунікації)

Види потреб за характером задоволення:

-         Матеріальні потреби ( від одягу до їжі)

-         Соціальні потреби (потреба в спілкуванні, в близості)

-         Духовні потреби.

Види потреб за рівнями:

-         Біогенні (потреба в безпеці, в емоційному контакті, орієнтуванні)

-         Психофізіологічні (потреба в комфорті, в емоційній насиченості, потреба в свободі, у відновленні енергії)

-         Соціальні потреби (потреби в самоствердженні, в спілкуванні, в пізнанні, в самовираженні)

-         Вищі потреби (потреба бути особистістю, моральні, естетичні потреби, потреба сенсу життя)

Структура особистості.

1.    

Структуру особистості розглядають по-різному. Одні вважають, що в ній доцільно розглядати лише психологічні компоненти, інші виокремлюють у ній ще й біологічні аспекти, які не можна ігнорувати в процесі виховання особистості.

У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне. Типове є тим найзагальнішим, що властиве кожні людині і характеризує особистість взагалі: її свідомість, активність, розумові та емоційно – вольові прояви тощо, тобто те, чим людина схожа на інших людей.         Індивідуальне – це те, що характеризує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру тощо, тобто те, чим людина відрізняється від іншої.

К. Платонову структурі особистості виділив 4 підструктури:

1. спрямованість особистості: моральні якості, установки, стосунки з іншими. Визначається суспільним буттям людини.

2. підструктура досвіду: знання, вміння, навички, звички. Набувається досвід у процесі навчання й виховання. Провідним у набутті соціального досвіду є соціальний чинник.

3. підструктура форм відображення. Охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційно – вольовій дійсності людини.

4. підструктура біологічно зумовлені психічні функції особистості. Об'єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що великою мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.

1. Поняття особистості в психології.

Особистість – це конкретний людський індивід з індивідуально своєрідно розумовими, емоційними, вольовими та фізичними властивостями. Особистість виникла й розвинулась в процесі суспільно – історичного розвитку людства, у процесі роботи. Незалежність особистості до певного суспільства, до певної системи суспільних відносин визначає її психологічну та соціальну сутність. Особистість – соціальна істота, суб'єкт пізнання, активний діяч суспільного розвитку. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, виконувані нею суспільні ролі, суспільно корисна спрямованість її діяльності. Однією з найяскравіших характеристик особистості є її індивідуальність, під якою розуміють своєрідне, неповторне поєднання таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, особливості перебігу психічних процесів.

1. Психологія в системі наук

Психологія формувалась упродовж століть. Психологія як наука становить  систему пов’язаних між собою та з іншими та з іншими науками галузей. Передусім це соціальна, історична, економічна, етнічна, юридична, політична психологія, психолінгвістика та психологія мистецтва.

Нерозривний зв'язок існує між психологіє та природничими науками і насамперед між психологією і фізіологією, внаслідок чого сформувалися психофізіологія й психофізика.

Потреба у психологічних знаннях виникає при розробці проблем здоров'я, що привело до формування патопсихології, психопатології, медичної психології, психології здоров'я, нейропсихології, психофармакології, психотерапії тощо.

Важливі психологічні проблеми виникають на межі психології та педагогіки при вивченні закономірностей розвитку особистості, вікових та індивідуальних особливостей дітей, а також при розробці нових методів навчання й виховання. Різні запитання щодо розвитку та виховання дітей зумовили виникнення тіфлопсихології, сурдопсихології тощо.

Потреба у психології є і у технічних науках, пов’язані з діяльністю людини в умовах комп'ютеризованих, автоматизованих та автоматичних систем. На основі цього сформувалися психологія праці й інженерна психологія.

Базою об'єднання  всіх спеціальних психологічних дисциплін є загальна психологія, яка теоретично й експериментально розробляє фундаментальні психологічні проблеми. Взаємозв'язки системи психологічних наук утворюють важливу умову її функціонування і розвитку, що забезпечує  успішне вирішення нагальних потреб.

1. Галузі сучасної психології

Між психологією та іншими науками існує двосторонній зв'язок: в одних випадках психологія використовує досягнення інших наук для вирішення своїх проблем, а в інших – науки використовують психологічні знання для пояснення або розв'язання певних питань.

Загальна психологія – галузь психології, яка вивчає психіку людини, її загальні закономірності, розробляє систему психологічних знань та методологічні основи психологічної дисципліни, пояснює психологічні феномени.

Історія психології – галузь психологічних знань, що вивчає розвиток психіки і знань, що вивчає розвиток психіки і знань про неї в історичному аспекті. Вона досліджує історію становлення психології, сучасний стан психологічної науки і проблеми сучасної теорії, методології, структури знання у цілому, порівнює наукові підходи різних психологічних шкіл та розглядає перспективи розвитку психології як науки.

Диференціальна психологія – галузь психології, що вивчає психологічні відмінності між окремими індивідами та групами, їх види, прояви, кількісні характеристики, причини та наслідки. Предметом є індивідуальні, типологічні та групові відмінності між людьми, їх природа та джерела.

Експериментальна психологія – галузь психології, що розробляє теорію та практику психологічного дослідження і має своїм предметом систему психологічних методів, головними серед яких є емпіричні методи і, особливо, експеримент.

Соціальна психологія – галузь психології, що досліджує психічні явища у процесі взаємодії людей у малих та великих соціальних групах, а також психологічні характеристики груп та їх членів. Соціальна психологія вивчає соціально-психологічні прояви особистості, соціально – психологічні явища мікросередовища.

Педагогічна психологія вивчає психологічні закономірності виховного та навчального процесів, становлення та розвитку індивідуальності у педагогічному процесі. У межах дисципліни розглядаються проблеми формування в учнів певних знань, умінь, навичок, проблеми управління навчальним процесом та фактори, що впливають на його успішність, вивчаються особливості взаємодії педагога з учнями, спілкування учнів в шкільному колективі.

Вікова психологія – галузь психологічної науки, що вивчає онтогенез психічних якостей людини, яка розвивається. Вона поділяється на дитячу психологію, психологію підлітка, психологію юності психологію дорослої людини, геронтопсихологію. Основними напрямами досліджень вікової психології є: розкриття психологічного змісту етапів онтогенезу, вивчення вікової динаміки психічних процесів та впливу на індивідуальний розвиток культурно – історичних, етнічних, соціально – економічних умов. Однією з центральних є проблема взаємозв’язку навчання та психічного розвитку.

Психологія праці – галузь психології, що вивчає психологічні особливості трудової діяльності людини, психологічні аспекти наукової організації праці. Одним із завдань психології праці є дослідження професійних особливостей людей, закономірностей розвитку трудових навичок, формування конкретних форм трудової діяльності, мотивів ставлення до праці.

Психологія спорту – галузь психології, яка вивчає закономірності психічної діяльності індивідів і груп в умовах спортивної діяльності; методи відбору та підготовки спортсменів; формування психологічної готовності до спортивних змагань; психологічного забезпечення перемоги, а також їхньої психологічної реабілітації, відновлення після змагань.

Клінічна психологія – галузь психології, що вивчає психологічні особливості людей, які страждають на різні захворювання, методи та способи діагностики психічних відхилень, психологію взаємовідносин пацієнта та медичних працівників, психопрофілактичні, психокорекційні та психотерапевтичні способи допомоги пацієнтам, а також теоретичні аспекти психосоматичних і соматопсихічних взаємовпливів.

Зоопсихологія – галузь психології, що вивчає психіку тварин, її походження і розвиток у процесі еволюції, передісторію та біологічні передумови зародження людської свідомості.

Військова психологія – галузь психології, що вивчає фактори ефективної поведінки людини в екстремальних умовах бойових дій, питання підвищення боєздатності військовослужбовців, підготовки військових кадрів, управління військами і бойовою технікою, стосунки між командирами та підлеглими, методи психологічної пропаганди і контрпропаганди.

Юридична психологія – галузь психологічної науки, що вивчає психологію в системі «людина-право», а саме особливості особистості та її діяльність у сфері правових відносин. Основними завданнями юридичної психології є аналіз проблем правового регулювання соціальної поведінки людини, дослідження правосвідомості людини на суспільному та особистісному рівнях, розгляд психологічних особливостей основних видів юридичної діяльності, пошук психологічних шляхів забезпечення їх ефективності.

1. Загальна класифікація методів дослідження в психології.

У самому загальному вигляді вони поділяються на 3 групи:

1.)  Загальний метод наукового дослідження – діалектичний. У цьому пункті система методів психології тотожна методології і методам будь-якого наукового пізнання.

2.)  Методи дослідження, застосовані в психології і які є загальними для ряду наук. Ці методи часто називають загальнонауковими логічними методами пізнання.

3.)  Приватні методи психології, властиві тільки психології

Основні методи психологічних досліджень та їх варіанти, які

застосовуються для збору інформації:

Спостереження поділяється на зовнішнє(спостереження з боку), внутрішнє(самоспостереження), вільне, стандартизоване, включене, стороннє.

Опитування поділяється на усне, письмове, вільне, стандартизоване.

Тести: тест-опитувальник, тест-завдання, проективний тест.

Екзамен: природний, лабораторний.

Моделювання: математичне, логічне, технічне, кібернетичне.

Принципи психології

1.     Принципи психології

Методологічними принципами психології є загально – філософські твердження, що, конкретизуючись, визначають предмет, стратегію і методи психологічних досліджень, а також вихідну позицію для інтерпретації одержаних результатів.

      Принцип детермінізму, стверджує, що психіка залежить від способу життя. Розкриває основні причини виникнення психіки у філогенезі і онтогенезі, закономірну зумовленість психічних явищ, психічної діяльності та психічних властивостей людини.

      Принцип єдності психіки і діяльності дає змогу розкривати механізми появи і функціонування психіки. Виникнувши в діяльності психіка утворює її внутрішній, ідеальний план. У свідомості формуються динамічні моделі дійсності, за допомогою яких людина орієнтується в навколишньому середовищі.

      Принцип розвитку психіки в діяльності дає змогу розглядати психіку як динамічне утворення, що постійно змінюється на різних етапах становлення особистості.

      Принцип відображення означає, що всі психічні функції генетично спрямовані на відображення дійсності. Випереджуючи фізичний контакт людини з об’єктом, психічне відображення сигналізує про значущі для неї об’єкти – воно має сигнальний характер.

Принцип системності вимагає розглядати психіку як складну систему взаємопов’язаних психічних явищ. Згідно з принципом системності у процесі наукового пізнання всі принципи психології треба використовувати у взаємозв’язку.

Проблема предмету психології

Різноманіття проблем психології вимагає їх впорядкованості у відповідності з видами психологічного знання, у зв’язку з цим виділяють чотири рівня психологічних проблем – це протиріччя у відносинах:

-         Психологія як наука з одного боку і практика з іншого боку є проблемами визначення її місця і ролі в житті людини;

-         Психологія та інші науки. Це проблеми специфіки психології як науки, проблемами визначення та обліку її власного об’єкта.

-         Психологія як об’єкт наукової психології, загальні умови виникнення психіки і її пізнання відносяться до внутрішніх проблем.  Вони виникли співвіднесення її об’єкта (душі) з загальними умовами, породившими цей об’єкт ;

-         Психологія як наука і окремі психологічні дослідження.

Основна проблема психології полягає в тому, що вона займається дослідженням феноменів внутрішнього, суб’єктивного плану, в той час як вивчення підлягає не фізичний об’єкт, а його образ, нереальна подія, а сприйняття цієї події суб’єктом і спогади про нього.